Запиленими стежинами життя ми, земні паломники, мандруємо до небесного Єрусалима, несучи досвід болючих падінь і внутрішніх поразок, стікаючи струмками гріховних зранень і шукаючи відповіді на складнющі питання буття. Нам не відкрито чому саме ми, чому саме тепер, чому саме так Бог веде нас лише Йому одному відомими шляхами.
***
Замість торжества перемог ми впадаємо у відчай болю, скорбот і вінчаємося терням власного безумства – і лише з плином років бодай на грамину здатні оцінити незбагненні для нас раніш події власного минулого.
***
Ми випиваємо гірку чашу нашого нерозуму і шкодуємо за вчинені гріхи, складаючи їх врешті-решт до ніг люблячого Ісуса, майже підсвідомо, з надією шукаючи його милосердного погляду, який єдиний зможе зрозуміти і вибачити нас.
***
Ми знову і знову шукаємо омріяні міражі примарних сподівань і досягнувши їх, враз відкриваємо їхню мілкоту і з ще незагоєними ранами на ногах знову рушаємо у сумнівні мандри повні небезпек і беремних штормів.
***
Ми постійно ризикуємо розминутися з собою, забрівши не туди, не з тими і не так як слід. На дорогах життя ми, паломники, чомусь постійно плутаємо точки відліку, пункти призначення і місце привалу.
***
Час невблаганно пульсує на два кроки швидше і ми, безумні, без грамини віддиху женемося за ним, так і не розуміючи для чого.
***
Наші серця окуті оковами каїнової злоби, лотової зажерливісті, юдиним нерозкаянням і зачерствілістю серця, що ось-ось впаде і розсипеться на велелюдному майдані життя.
***
Ми щоразу прагнемо увійти у те, що вище за нас і розбиваємо чоло над «проклятими» питаннями буття.
***
У безсонні ночей нам ввижаються омріяні горизонти будучності або враз виринають спогади з безтурботного дитинства, вириваючи бодай на трохи зі складної дійсності наших пошуків.
***
І ми, паломники, все запалюємо свічі і знову рушаємо у путь, шукаємо жаданий горизонт вічності, відчуваючи, що він таки є, що на межі теперішнього і грядущого ми потрапимо в обійми Отця, який введе нас у світлий чертог тихого дому, який ми вже не залишимо повіки. І застеленою буде трапеза, нагріта оселя і запалені свічі мерехтітимуть в очах і даруючи спокій серцю, що таки дочекалося досягнути тихої гавані – світанку невечірнього дня.
